ЄМ: А коли ти зрозуміла що ви добра команда?
АГ: Після дуже серйозної сварки між нами. Ми завжди автоматично вимушені були бути разом. В одній родині жили, нас вдягали однаково, один садочок, одна школа і на ранніх етапах свого розвитку, ми навпаки бігли одна від одної, бо нас завжди було дуже багато, завжди вдвох. Після того, як у кожної з нас вже була своя подруга - саме тоді ми вже об'єдналися в серйозну команду і все це ще підкреслилося нашим проживанням в різних містах: чим далі ми стали фізично, тим ми стали ближчі духовно і моральної. І саме після повної сепарації, коли ми зрозуміли, що сила не в тому, що нас дві, а в нашій окремості, і саме в такому випадку можна рівноправно «об’єднувати капітали» і бути серйозною командою.

ЄМ: А коли прийшло розуміння що ви, якимось чином, доповнюєте одна одну в мистецькому плані?
АГ: Так як, ми практики з Каріною, то у нас від «подумав - зробив» дуже мало часу проходить і це було з дитинства. Тобто, ми до 8 років чекали, поки мама наводиться нас на гуртки, які їй хотілось, а потім ми вже сказали, давай може на малювання?

ЄМ: А коли прийшло ось це розуміння, що ось ви вже хочете в художню студію?
АГ: Це нам було 8 років

ЄМ: А до того?
АГ: Знаєш, ми малювали завжди, скільки себе пам’ятаю, і у нас завжди був хист до прикладного, бо той вид творчості, де приймає участь тіло: спорт, танці - це нас не сильно захоплювало. Тому що у вільний час ми постійно щось в’язалі, займались бісером, кропітливо перебирали ручками. Мене переучували на правшу, як і більшість дітей в той час, на жаль. І так як ми розуміли, де ми знаходимось, для нас був легший шлях - не йти на конфлікт, а прийняти ці умови, які ззовні нам диктують, якийсь час пожити в цих умовах, а потім все ж таки висунути свої умови, апелюючі до того, що ми ж жили за вашими правилами? А тепер час за нашими правилами грати! І потім у нас була така сама позиція в школі: ми прийняли для себе гарно вчитися, щоб не було конфлікту, і вирішували свої питання паралельно. Ми не йшли у відкритий протест і не висували свій маніфест: «Все, ми будемо двієчницями!». Ні, ми так не робили, ми прекрасно закінчили школу з двома золотими медалями - це нам давало такі самі привілеї, як і двієчникам - не ходити на деякі уроки, але лояльно, ми такі собі гуманісти. І тому повертаючись до гуртків, мама сказала, що так, звісно йдить на ізостудію, але спорт все ж таки треба лишити. Але так як я постійно травмувалась, по-життю, фізично, то це була гарна для нас ниточка, за яку ми могли потягнути - он бачиш Аліна вже і руку зламала, то вже мабуть, не будемо на бабут ходити. Ми продавлювали, так чи інакше, свою тему, хоча видимого таланту у нас не було до малювання.

ЄМ: Так, а повернемось до відчуття, що вас двоє в мистецтві?
АГ: О! Так, це я думаю, дуже гарно освітлює наше захоплення авторською текстильною лялькою, де дуже яскраво видно наше постійне розділення праці. Не було такого, що ми вдвох малюємо одну картину і в ляльці було дуже видно, що Каріна створювала одяг, а я - обличчя і саму форму ляльки. Тому що обличчя були дуже характерні і впізнавані, а Каріна робила одяг, який вона створювала більш талановито ніж я, а я більш талановито орбила обличчя. Тобто ми пробували мінятись видами діяльності, але потім по факту ми робили те, що у нас краще всього виходить. Але, на жаль, коли в школі сидиш на одному варіанті, то вже, якщо Каріна не знає - то я вже теж не знаю, на жаль. А в творчості по-іншому.